Прес-секретар Української Православної Церкви Київського Патріархату архімандрит ЄВСТРАТІЙ (Зоря) про "чинник Голодомору" в українській церковній політиці і про становлення громадянської самосвідомості народу України. Інтерв’ю російському інтернет-виданню «Портал-Credo.Ru»

"Портал-Credo.Ru": Як Ви знаєте, російська влада офіційно не визнає Голодомор актом геноциду українського народу. Як у зв'язку з цим розцінювати підтримку керівником промосковської УПЦ МП митрополитом Володимиром (Сабоданом) заяви Всеукраїнської Ради Церков і релігійних об'єднань (ВРЦіРО) про те, що Голодомор є таким геноцидом?

Архімандрит Евстратій: В першу чергу, відзначив би позитивність самого факту підписання митрополитом Володимиром даної заяви. Що свідчить про те, що керівництво цієї конфесії розуміє непридатність політики ізоляції від інших конфесій України, від їх думки і позицій. Підкреслене усунення УПЦ МП від міжконфесійного діалогу, постійне нагадування про свою "особливу роль", що мали місце раніше, привели до формування негативного іміджу цієї Церкви в ЗМІ і суспільстві.

На відміну від Росії, в Україні немає домінуючої квазідержавної конфесії. Кожна з трьох основних Церков - УПЦ Київського патріархату, УПЦ МП і УГКЦ – в одних регіонах в більшості, в інших – в меншості. На це накладається істотна різниця між кількістю зареєстрованих приходів, з одного боку, і прихильників (по соціологічних опитуваннях) – з іншого. Тому в нинішніх умовах колишні спроби УПЦ МП зайняти нішу "пануючої" Церкви виявилися невдалими. Це, на мою думку, і відбилося на корегуванні позиції митрополита Володимира щодо підписання міжконфесійних документів (раніше він підписав ще два звернення – перед виборами у Верховну Раду і до новообраних депутатів).

Що стосується питання визнання Голодомору геноцидом – то я б не акцентував на цьому уваги. Голодомор 1932-33 років визнаний геноцидом українського народу відповідним законом, прийнятим в листопаді минулого року. І позиція, відбита в зверненні конфесій, лише дублює визнане законом.

У зв’язку з вказаною в питанні позицією російської влади щодо Голодомору слід зазначити, що, згідно Конституції України, народом України є в сукупності всі громадяни нашої держави, незалежно від національності. У зверненні немає слів про геноцид української нації, тому згадування в ньому слова "геноцид" не можна однозначно тлумачити як протиріччя з позицією російської влади. Отже з цієї сторони позиція митрополита не вступає в прямий конфлікт з російською.

Врешті-решт, питання про Голодомор для України – не просто історична дискусія. Голод пережили всі області нашої держави, що знаходилися тоді в межах СРСР, як західні і центральні, так і східні з південними. Нащадки тих, що пережили голод, добре пам'ятають страшні розповіді про нього своїх батьків, дідусів і бабусь. На відміну від дискусії з приводу ролі ОУН-УПА, що діяли тільки в Західній Україні, питання Голодомору безпосередньо зачіпає всю Україну. І тому його складніше представити як суто націоналістичне. Якщо діяльність УПА для багатьох залишається прихованою за нашаруваннями радянської пропаганди, то Голодомор ця пропаганда приховати не змогла. Думаю, що і у самого митрополита Володимира хтось з близьких родичів постраждав від Голодомору, що також впливає на його позицію.

І останнє – пам'ятні заходи, присвячені Голодомору, при президентстві Віктора Ющенка стали щорічно проводитися на найвищому рівні. Питання про Голодомор займає одну з важливих позицій в його світогляді. Звичайно, УПЦ МП може собі дозволити опонувати своєму президенту (чого не може, наприклад, РПЦ МП в сучасній Росії), але не в такому питанні, як Голодомор. Отже тут, як мовиться, "своя сорочка ближче до тіла".

- З Вашої точки зору, позиція російської влади з цього питання має тільки політичні причини або духовні також?

- На мою думку, позиція російської влади може бути пояснена своєрідним дуалізмом її ставлення до радянської спадщини, яка одночасно розуміється і як позитивна, і як негативна. Наприклад, Сталін одночасно і тиран, що знищував цвіт російської інтелігенції, і державник, що зміцнив могутність імперії.

Особливо важко позбавитися подібного дуалізму при нинішньому правлінні, очолюваному вихідцями із структури, яка була опорою радянського режиму. Отже, з одного боку, злочини сталінської системи для нинішньої російської влади – це чужі злочини, а з іншого – це дії, вчинені з Кремля руками служб безпеки з метою зміцнення держави. Тому духовне і політичне тут тісно переплетено, оскільки дух попередніх правителів з Кремля навряд чи пішов остаточно.

- У сучасній Росії прийнято пишатися "кращими досягненнями" епохи комуністичного тоталітаризму. Чи не приведе до погіршення україно-російських відносин заклик президента Ющенка, що прозвучав 24 листопада біля стін Михайлівського монастиря на заході пам'яті жертв Голодомору, влаштувати деяку подобу Нюрнберзького процесу над комунізмом?

- Подібне засудження нелюдяної комуністичної ідеології і її практичної реалізації давно необхідне. Інтернаціонал-соціалізм Сталіна нічим не краще, якщо не набагато гірше по своїх наслідках, ніж націонал-соціалізм Гітлера. Інша справа – наскільки сам президент Ющенко готовий реалізувати це побажання? Доки в українському парламенті засідатимуть комуністи, це навряд чи трапиться. Отже ускладнень з цього приводу у відносинах між Росією і Україною я не передбачаю. Тим більше, що інших приводів предостатньо.

- Чи згодні Ви, що Голодомор є трагедією не тільки українського, але і російського народу, а також інших етнічних груп колишнього СРСР?

- Для яснішого розуміння суті питання слід зазначити відмінність в характері відносин жителів російського села і українського села. У дореволюційній Великоросії основу сільського життя складала община, тому процес колективізації тут був як би поверненням до старого. В Україні ж завжди переважала тяга не до громадського, а до одноосібного господарювання. Це більш відповідало українському характеру.

Сталінська колективізація ставила перед собою дві мети – господарську (підняття індустріального потенціалу країни за рахунок села) і політичну (знищення самостійного селянства). Не секрет, що Сталін тісно пов’язував національне і селянське питання, а політика колективізації в Україні була тісно прив’язана до згортання українізації. У традиційній для українців тязі до "самостійності" Сталін, очевидно, відчував значно більшу небезпеку для радянської системи, ніж в опорі російських "куркулів". Тому тільки в областях з переважанням етнічно українського населення були застосовані безпрецедентні заходи залякування і репресій, що спричинили мільйонні жертви голоду.

Існує достатньо документальних підтверджень того, що тотальному вилученню всіх продуктів харчування піддавалися тільки ті області, де переважало українське населення. При тому, що з голоду вмирали і в інших місцевостях СРСР, тільки в Україні і на Кубані масштаби смертності стали страхітливими. Тому є всі підстави стверджувати, що якщо в інших областях СРСР голод був викликаний політикою колективізації і не мав яскраво вираженого національного елементу, то в Україні голод став інструментом не тільки сталінського "вирішення селянського питання", але і власне національної політики.

Звідси можна зробити висновок, що в 1932-33 рр. в СРСР одночасно відбулися два злочини проти людяності – насильницька колективізація, як продовження комуністичної "класової боротьби", і геноцид українського народу, що носить назву Голодомору, як реалізація сталінської національної політики.

Тут можна провести певну паралель із злочинами фашизму під час II Світової війни. Від нього постраждали всі народи Європи, але тільки щодо єврейського народу гітлеризм мав певну мету – повне знищення.

- Чому в Україні практично немає пам'ятників жертвам Голодомору? Чи не може кампанія по увічненню жертв цієї трагедії викликати нерозуміння або відторгнення на сході країни?

- Не бажаючи псувати відносини з Росією, і Кравчук, і особливо Кучма прагнули не акцентувати уваги на Голодоморі. При нинішньому президенті пріоритети помінялися, і відкриття історичної правди стало важливіше, ніж закордонні обурення. Пам’ятники вже з’являються – тільки за останній місяць було декілька десятків повідомлень про їх відкриття. Отже це вже питання не принципу, як раніше, а часу.

Що стосується нерозуміння – то це навряд чи, тому що сам по собі пам’ятник ще не зобов’язує визнавати Голодомор саме геноцидом української нації. І лише маргінальні комуністи продовжують стверджувати, що Голодомору не було. Східні області України від нього постраждали не менше, ніж інші. Відмітимо, що в Західній Україні голоду не було, так що він – трагедія, в першу чергу, України Центрально-східної.

- У якій мірі пам’ять жертв Голодомору об’єднує віруючих різних українських конфесій навколо загальних духовно-національних цінностей? Чи здатна вона, зокрема, внести внесок в подолання розділень в українському православ’ї?

- Думаю, що ця пам’ять відіграє об’єднуючу роль. Підтвердження цьому – звернення ВРЦіРО, участь представників різних конфесій в поминальних заходах. Жодна з ключових українських Церков або релігійних організацій не відмовилася поминати жертви Голодомору. В той же час митрополит Володимир (УПЦ МП) відповів традиційною відмовою прийти в Софыъвський собор на панахиду, в якій брали участь інші християнські Церкви.

Незважаючи на це, усвідомлення спільності історичної долі, на мою думку, сприяє поступовій українізації УПЦ МП. А цей процес, в свою чергу, рано чи пізно приведе Українську Церкву до єдності. І перешкодити йому московське церковне начальство не в силах, оскільки під його впливом вчорашні вірні служителі поступово, але невідворотно стають "мазепинцями" і "самостійниками".

Розмовляв Олександр Солдатов

"Портал-Credo.Ru"