Наприкінці липня в Україні святкуватимуть визначну подію, яка позначилася на розвитку історії, мабуть, усієї Східної Європи - 1020-річчя хрещення Русі. Починаючи з Києва, у 988 році християнство швидко поширилось на всю територію стародавньої Русі, що духовно об’єднало окремо існуючі там племена у єдиний православний народ. Колишні язичники отримали можливість долучитися до європейської цивілізації, яка розвивалася під впливом християнських ідей. Отже, відбулася кардинальна зміна у духовних пріоритетах, розпочалася європейська ера розвитку нації.

Але, як слушно зазначив Президент України Віктор Ющенко, «це свято не тільки нашої духовності, але й нашої державності». І, дійсно, починаючи з часів князя Володимира, стверджувалася і розвивалася потужна незалежна християнська держава, правонаступницею якої сьогодні і є сучасна Україна.

Про історичне значення хрещення Русі, передумови, розвиток і наслідки цієї події для історії України - розмова кореспондента УКРІНФОРМУ з єпископом Васильківським, вікарієм Київської єпархії, головою Інформаційно-видавничого управління Київської Патріархії ЄВСТРАТІЄМ.

- Деякі історики висвітлюють подію хрещення Київської Русі як факт, що відбувся виключно завдяки примхливій волі князя Володимира. Буцімто, якби у нього на той час був інший настрій або інші обставини, Україна пішла б зовсім іншим шляхом. Чи так це?

- Це, м’яко кажучи, надто спрощений підхід до історії. Суб’єктивний фактор, звичайно, діє, але об’єктивні обставини значно вагоміші. Християнство в Українських землях з’явилося ще задовго до правління князя Володимира. Хрещення за часів князя - не початок процесу християнізації в Київській державі, а швидше логічне завершення багаторічної і багатовікової його історії.

Перша проповідь християнства в межах території нинішньої України пов’язана з ім’ям Андрія Первозванного. Ми знаємо, що він проповідував в Херсонесі, у причорноморських містах-колоніях, піднімався річкою Дніпро, розповсюджуючи вчення Христа.

Ми також знаємо про християн, які жили в Криму ще у першому столітті. Серед них було багато висланих із Риму та інших міст Римської імперії. Зокрема, святий Климент - єпископ Римський, жив і постраждав у Херсонесі на межі першого і другого століть.

Ми знаємо про святих мучеників і святителів готських. А готи, як відомо, жили у Криму і на причорноморському узбережжі біля півострова. Ми знаємо і про мучеників скіфських. До речі, скіфами в античні часи називали усі народи, які проживали на північ від Чорного моря. І зрозуміло, що така велика подія, як хрещення держави, зміна офіційної державної релігії, не могла відбутися на порожньому місці і з волі одного тільки князя, яким би могутнім і впливовим він не був.

Наприклад, християнізація Римської держави відбувалася протягом кількох століть. І лише тоді, коли моральний, духовний, освітній вплив християнства досяг значної міри, вона визнала спочатку християнство дозволеною, а потім і офіційною релігією. Подібне відбувалося й в наших землях.

Літописи свідчать про прийняття християнства окремими русичами ще за часів Аскольда і Діра, про християн часів князя Олега. А за часів Ігоря християни були вже настільки значною групою суспільства Київської держави, що прописані в офіційній угоді між Візантією і Руссю, де говориться про Русь хрещену і Русь нехрещену. У документі згадується і соборна церква святого Іллі, говориться, що Русь хрещена приносила в ній клятву на вірність цій угоді, а сама назва «соборна» означає, що крім цього храму, були ще й інші. Це відбувалося у 944 році, майже за півстоліття до історичного хрещення за часів князя Володимира. Як відомо, і княгиня Ольга не тільки сприяла розвитку християнства, але й першою серед високопосадових правителів держави Київської прийняла його.

Отже, всі ці події стали підготовкою до хрещення і це зафіксовано в літописі. А відома легенда про вибір віри, насправді є лише легендою, яка хоча і відображає певні реальні події, але все ж є більш літературним твором. Проте і у цій легенді говориться, що коли князь роздумував над вибором віри, бояри йому сказали: якби віра християнська православна була недоброю, то твоя бабуся - княгиня Ольга - не прийняла б її, бо вона була мудрішою за всіх людей.

- Особистість князя Володимира досить суперечлива. Наприклад, історик Микола Костомаров зображує його жорстоким, кровожерливим і розбещеним жінколюбцем, який мав близько 1000 наложниць...

- Кожна видатна особистість в історії не залишає якогось однозначного сліду. Бо у діяннях великих і мудрих правителів можна знайти чорні плями. Так само, як і в діяннях великих тиранів можна знайти певні ознаки благодіянь. Й досі історики сперечаються навколо відомих імен. Одні сприймають таких діячів як позитивних, інші - як суто негативних. Але найкращий, об’єктивний підхід - це сприймати їх, як живих людей, які діяли в конкретних історичних умовах. Я думаю, для оцінки дій тих чи інших людей, з точки зору Церкви і Священного Писання, найкращим є той метод, про який сказав Сам Господь Ісус Христос: «За їхніми плодами пізнаєте їх».

Ми знаємо, що принесло християнство Київській державі - вона докорінно змінилася. Також змінивсь і сам Володимир. По-перше, князь не тільки сам полишив багатожонство і став вірним чоловіком однієї дружини, але й повністю змінив погляди на шлюб і сім’ю, на взаємовідносини чоловіка і жінки, стосунки між батьками і дітьми у Київській державі в цілому. Він підніс значення жінки, яка раніше вважалася повністю безправною.

Християнство стало джерелом освіти. Почали з’являтися книжні училища, які сприяли розвитку літератури, і не тільки релігійної, але й наукової. Перекладалися твори відомих науковців, істориків, риторів, які приходили із візантійського світу або з інших християнських країн.

Таким чином, рівень освіти почав зростати. І це вже яскраво видно на прикладі митрополита Іларіона. Його «Слово про Закон і Благодать», яке було написане за часів правління князя Ярослава Мудрого в похвалу князю Володимиру - блискучий літературний, риторичний, історичний богословський твір.

- Але хрещення киян відбувалося не зовсім добровільно – «референдуму» тоді ніхто не проводив. Відомі слова князя Володимира: «Якщо хто не прийде завтра на річку - багатий чи бідний, жебрак або раб, той буде мені ворог». Чи не призвело це до появи значної кількості так званих «номінальних християн»?

- Зрозуміло, що держава за своєю природою є апарат примусу. Скажімо, ніхто не любить сплачувати податки, але всі бажають користуватися суспільними благами, які безкоштовними бути не можуть. І, хоча ми не дуже полюбляємо платити податки, але мусимо це робити для загального блага. Подібно до цього, для загального блага було необхідно, щоб князь Володимир зробив певні зусилля і дійсно дав наказ, щоби кияни приходили на річку хреститися.

І вони прийшли і охрестились. А це свідчить про те, що християнство на той час вже було досить відомою релігією, і народ не вважав її поганою.

З іншого боку, можна сказати, що у всі віки, і навіть зараз, ми бачимо, що є багато номінальних християн, тобто таких, які не живуть християнським життям. В той же час, переважна більшість людей в Україні вважає себе дійсно християнами. Але князь Володимир своїм рішенням відкрив двері і дав можливість увійти в нову епоху, нову суспільну формацію, і як би це не звучало банально на фоні сучасних політичних розмов - у європейську спільноту. Тому що тільки християнська держава могла стати повноцінною європейською державою з дипломатичної і політичної точки зору. Бо стосунки між державою християнською і язичницькою ніколи не могли бути такими, як між державами християнськими.

До речі, змінившись під впливом християнства, князь Володимир став великим благодійником. Він, можна сказати, першим серед правителів зорганізував постійну соціальну допомогу незаможним людям. Ніколи до того князі так щедро не допомагали знедоленим. Володимир запрошував на свій двір на обіди усіх убогих і знедолених. А хворим та калікам, які не могли прийти до нього, наказував розвозити їжу на возах.

Отже, якими би негативними чи неприйнятними з точки зору сучасного суспільства окремими подіями не супроводжувалося прийняття християнства, в цілому це був надзвичайно позитивний крок - у державній та громадській сферах і у особистому житті.

- А яким чином прийняття християнства позначилося на створенні монолітної держави, адже є влада світська і є влада духовна?

- Зростала і досить швидко утворилася велика Київська держава - значна за територією і різнорідна за населенням. З точки зору державних інтересів, єдність і згуртованість населення була надзвичайно важливою. І тому об’єднання держави навколо моральних і духовних ідеалів було конче необхідне. Це усвідомив і розпочав здійснювати князь Володимир.

Відомий вираз з часів античності - поділяй і володарюй! Тобто тільки розділене, роздроблене суспільство, роздроблений народ, який не має спільних ідеалів, спільного усвідомлення своєї мети життя, може бути слабким і стати легкою здобиччю для завойовників. І тому князь Володимир побачив, що саме в Церкві є ті духовні ідеї і моральні ідеали, які ефективно можуть стати тим центром, що об’єднає різнорідне населення держави.

- Сьогодні у світі існує багато церков, багато конфесій. Господь, як відомо, закликає нас до єдності. Ви ж говорите про необхідність створення в Україні Помісної Православної Церкви. Чи немає тут протиріччя?

- Помісність - це фактор, що пов’язаний із зовнішніми обставинами буття Церкви. Єдиний і її Глава - Ісус Христос. Але будучи духовно єдиною за вірою, сповіданням догматів, звершенням богослужіння, Церква, перебуваючи у зовнішніх умовах, відчуває і певні відмінності за мовами, традиціями, національними та культурними ознаками. Тому що внутрішньо Вселенська Церква - єдина. Тож помісність є тією формою, яка дозволяє якнайкраще реалізовувати місію Церкви у тій чи іншій країні, в тому чи іншому суспільстві, серед того чи іншого народу. Бо вона, з одного боку, дозволяє якнайкраще доносити до народу, до віруючих Слово Боже зрозумілою мовою, в зрозумілому культурному контексті. І в той же час захищає Церкву від того, щоб бути інструментом політичного впливу ззовні.

Бо ми знаємо, що і Візантія в свій час зловживала тим, що, даючи хрещення, вважала ті народи залежними політично, і приклад Болгарії є в цьому сенсі досить яскравим. Тому не випадково князь Володимир право на хрещення не просив у Візантії, а вимагав. Ми знаємо з історії, що він навіть пішов війною на Херсонес і, захопивши його, поставив вимоги. Таким чином відразу були розставлені чіткі акценти, що він не є залежними від Візантії політично.

І в наш час ці питання є актуальними. Тому що, з одного боку, Церква є душею суспільства, тим моральним чинником, з яким звіряють свої дії і життя громадяни країни. А з іншого, не може бути повноцінної незалежності і суверенності держави, якщо Церкви знаходяться не просто у духовному зв’язку (бо всі Православні Церкви є в духовній єдності), а в адміністративному підпорядкуванні, коли віддаються певні накази і розпорядження, що часто випливають не стільки з церковних, скільки з політичних інтересів лідерів інших держав.

Ми прагнемо добросусідських взаємин з усіма народами і перш за все з російським, білоруським і румунським - нашими православними братами-сусідами. Але при збереженні союзу любові і миру, прагнемо взаємної поваги і невтручання у внутрішні справи. Тому помісність Української Православної Церкви є саме тим автокефальним і незалежним статусом, який сприятиме таким взаємовідносинам, де духовна єдність відділена від адміністративної підпорядкованості.

Розмову вів Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ,

УКРІНФОРМ