Окрім політичних і соціальних суперечностей, Україна має також непросту релігійну ситуацію. Про те, що перешкоджає об’єднанню українських церков та яким стане наш майбутній діалог зі старою Європою, в розмові зі знаним релігієзнавцем, політологом, доцентом Львівського національного університету ім. Івана Франка Андрієм Юрашем.

“Греко-католики завжди підтримували національні інтереси”

– Останнім часом із боку деяких церковних і світських кіл чутно закиди на адресу кардинала Любомира Гузара щодо його нібито надмірної політичної заангажованості. Наскільки ці звинувачення є обґрунтованими й наскільки політизація тих чи інших проблем властива УГКЦ загалом?

– Якщо говорити про кардинала Любомира Гузара зокрема й Українську Греко-Католицьку Церкву загалом, то взаємозв’язок церкви та політики можна розглядати у двох аспектах: у площині де-факто, а також у площині ідеології. З одного боку УГКЦ ніколи не зв’язувало себе з конкретними політичними симпатіями. Це особливо проявлялося в контексті здійснення Церквою своїх цілей на рівні загальноукраїнському, тобто найзагальнішому. З іншого боку, УГКЦ завжди була прихильною (і в різний спосіб це демонструвала) до тих політичних партій, груп, громадян, які зорієнтовані на утвердження національних  цінностей і пріоритетів. Тому ми аж ніяк не зможемо однозначно висловитися стосовно політичних пріоритетів УГКЦ та її  чільника: під одним кутом зору ця позиція не є аполітичною, а з іншого боку – УГКЦ ніколи не прагнула до ототожнення своїх ідей і цілей із конкретним політиком чи політичною партією.

Мусимо враховувати і той факт, що за традиціями України й, мабуть, усього східного християнства, абсолютно розділити політику, суспільне та церковне життя не можливо.

– Саме Церква тривалий час зберігала український етнос у його духовній і культуральній площинах. Чи прагне вона й сьогодні виконувати цю функцію?

– Так, інша річ, наскільки їй вдається це. Адже над нею тяжіє спадщина радянської системи. Десятиріччя перебування у своєрідному духовному гетто дуже вплинуло на багатьох представників старшого духовенства, а вони, своєю чергою, виховували нове покоління, яке, зрештою, не лише не може, а й не хоче адекватно відповідати суспільним потребам.

З іншого боку, бачимо й такі варіанти та моделі творчого підходу Церкви до суспільних процесів, які засвідчують народження й позитивних тенденцій. У цьому розумінні оптимізм можна шукати в церковній огорожі всіх традиційних українських  церков. Проте, УГКЦ усе ж вирізняється глибиною і проникністю у суспільне життя своїх вірних.

Кілька днів тому медіа поширили інформацію про те, що керівництво УГКЦ визнало порушення Правил дорожнього руху гріхом. Тобто є реакція Церкви на суспільний виклик, який формально не має жодної дотичності до власне церковної сфери. Зауважте, що не кожна церква бачить  потребу  і можливість так реагувати на певні суспільні проблеми.  Років десять тому  керівництво УГКЦ назвало невиплату зарплати  гріхом, що волає до Бога. Ця фраза просто окрилила суспільство, вона була на устах не тільки вірних-греко-католиків, але й усіх громадян, тих мільйонів, що потерпали від цього політично-економічного лиха.  Отож, це був яскравий  приклад здатності церкви бачити суспільні негаразди та в можливий для неї спосіб впливати на їхнє подолання чи залікування.

– Чому греко-католикам це ліпше вдається, ніж іншим релігійним спільнотам?

– Хоч УГКЦ є доволі малою, локальною спільнотою, яка об’єднує близько восьми відсотків вірних усього населення в Україні, проте вона є дуже добре змобілізованою, регіонально сконцентрованою, а серед її духовенства є чимало високо ерудованих і освічених діячів. Зрозуміло, що духовенство православних, виховане в радянській школі, певною мірою програє греко-католикам, які виховувалися на Заході. Усе більший відсоток вірних УГКЦ приходять до вищих ешелонів влади, що сприяє повнішій суспільній реалізації цієї Церкви. Православні теж мають свої переваги, проте їхня церковна свідомість іще не виходить на той рівень, яким уже володіє УГКЦ.

У глибшому контексті – йдеться про проблему росту й самовдосконалення різних церков. Мусимо розуміти, що всі вони мають різну швидкість розвитку.

 Окрім переваг у так би мовити інтелектуальній площині, УГКЦ часто виглядає краще та більш переконливо і через підтримку своїх мирян. Із кожним роком усе більший відсоток вірних  УГКЦ, вихідців із Галичини (особливо цей процес прискорився після приходу до влади першого та другого помаранчевих урядів),  входять до вищих ешелонів влади (маю на увазі влади загальноукраїнського масштабу), що сприяє повнішій  суспільній реалізації цієї церкви.

“Православ’я не є універсальним світоглядом”

– Чому на сході України стає все більше прихильників протестантизму?

– В Україні при 75 відсотках православних, 8 відсотках греко-католиків, 1 відсоткові  римо-католиків, маємо лише  1,5-2 відсотка прихильників протестантських церков і рухів. Кількісно і формально – це дуже мала група. Проте, якщо взяти до уваги не статистику, а кількість практикуючих, реальних і свідомих віруючих, то число протестантів, особливо на сході України, виглядає дуже поважно.

Вперше Україна пережила потужний сплеск протестантизму у XVI-XVII століттях. Другий етап розвитку протестантизму починається з середини XIX століття. І від того часу, тобто вже  понад 150 років, історія українського протестантизму є неперервною. В цьому контексті можна говорити про окремі з протестантських церков як про спільноти зі значним історичним і духовним багажем.

Коли розвалився Радянський Союз і зникали звичні атеїстичні цінності, людям потрібно було шукати опори для душі. У глибшому контексті  це відображало внутрішній  пошук істини, через який проходять усі люди, бо потребують духовного опертя і основи. Але не всі могли віднайти духовну опору для себе виключно через повернення до віри навіть не батьків, а дідів чи прадідів. Багато хто відкривав для себе релігійні цінності із, так би мовити, чистого аркуша. Багатьох привабили нові релігійні рухи, одним з яких, до прикладу, було Біле Братство. За таких умов цілком закономірно і зрозуміло, що саме на сході України, де атеїстична мітла замітала найжорстокіше, кількість навернених до протестантських Церков і неорелігій була найбільшою. При загальноукраїнському показникові чисельності прихильників протестантських рухів у 1,5-2 відсотки, на Донеччині чи в Запорізькій області відсоток тих віруючих, хто себе свідомо не пов’язує з православ’ям чи католицизмом, є значно вищим – 6-8.

Водночас на заході країни протестантів завжди була невелика кількість, бо тут зберігалася певна культурна і релігійна традиція, яка ретранслювалася із покоління в покоління. Супроти протестантизму тут подекуди спрацьовує і психологічний бар’єр (хоча, зрозуміло, не завжди), адже відхід від “традиційної” віри на Західній Україні вважають своєрідним віровідступництвом. Тоді як для віруючих сходу  – це  просто свідомий вибір на користь тієї чи іншої власної Церкви чи навіть релігії. Себто для багатьох духовних неофітів, мешканців сходу держави, принципового значення не має, з якою церковною структурою  пов’язати свій вибір: чи з православ’ям, чи протестантизмом, чи громадою харизматів, чи з спільнотою, які плекає новочасний різновид індуїзму – кришнаїзм. Уже зараз у Запорізькій і Донецькій областях кількість громад протестантських церков є більшою, ніж чисельність громад усіх традиційних церков разом узятих. Проте не треба забувати, що кількість громад не є тотожною кількості та реальному відсотку віруючих. У цих областях і надалі абсолютну більшість становлять ті, хто чи то сутнісно, чи формально визнає себе православним.

– Протягом останніх років маємо потужну дискусію навколо відсутності згадки про християнство у преамбулі до Європейської Конституції. Однак для багатьох релігійних спільнот, до прикладу, для Російської Православної Церкви, це також стало нагодою говорити про те, що православ’я є чужою релігією в системі католицько-протестантської Європи…

 – Особисто я не можу погодитися із відсутністю згадки про християнство в майбутній Європейській Конституції, адже, визнаючи європейські ліберальні цінності, ми маємо також пам’ятати про ті джерела і чинники, що їх сформували. Відсутність у преамбулі Європейської Конституції апелювання до християнства свідчить передусім про те, що Європа усвідомлює себе як позаконфесійна спільнота. У зв’язку з цим питання чи проблема Православ’я там не стоїть на порядку денному. У Європі мешкає дуже багато різних християнських спільнот. Але ми не чуємо про конфліктні сценарії поміж цими спільнотами і державою. Наприклад, у Франції мешкає досить чисельна і впливова вірменська діаспора. Але ми в жодному випадку навіть уявити не можемо не те що конфліктів, але навіть якось тертя поміж вірними Вірменської Апостольської Церкви і французькою владою. Поряд із тим, постійно чуємо про зіткнення представників мусульманських громад із охоронцями порядку. Отож, на порядку денному в Європі не православний, а мусульманський фактор. Заворушення у Парижі, карикатурний скандал, що спровокував справжні заворушення та побоїща у багатьох містах і країнах,  – все це є симптоматичні моменти.

Європа намагається бути позаконфесійною, але не через те, що вона позахристиянська, і вже тим більше –  не антиправославна. А тому, що вона, очевидно, страхується від  конфліктів з ісламом. І конфлікт цей  – не внутрішньохристиянський, а міжрелігійний  –  конфлікт ісламу  і християнства.

Якщо говорити про долучення православних Румунії і Болгарії до католицько – протестантської Європи,  то мусимо спочатку згадати ситуацію із Грецією, яка вже давно є членом європейського співтовариства. І це при тому, що у цій країні є потужна православна церква, яка дуже сильно впливає на життя кожного члена суспільства. Згідно з офіційними переписами, 97 відстотків населення Греції визнає себе православним.  Аналогічно, ситуація із Кіпром, де майже всі  100  відсотків  населення – православні. Для церков Греції, Румунії, Болгарії питання з Європою вирішено.  До речі,  цікаво, наскільки Болгарія  несподівано швидко інтегрувалася в ЄС. І це показово, адже там раніше мала сильний вплив саме російська православна церква.

Україна натомість лишається полем боротьби. Цікаво, що   католицька Польща, яка могла теоретично, наприклад з релігійних міркувань,  протистояти Україні і її наближенню до Європи насправді зробила в сенсі європеїзації України значно більше, аніж, наприклад, православна Греція чи православна Болгарія.

Важливішим,  як на мене, є те, що православ’я насправді не є універсальним культурним чи, тим більше, цивілізаційним полем. Румунське,  грецьке, російське, зрештою – й українське православ’я дуже відрізняються між собою. Звісно, не догматично, а світоглядно. За світоглядом, у зрозумілому контексті, вони навіть більш відмінні, аніж католицизм і протестантизм.  Румунська церква, до прикладу, займає абсолютно окремішню позицію.  Вона  – чи не найбільш проєвропейська з усіх православних традицій, бо завжди була в плідній комунікації з іншими церквами, а також безпосередньо з Європою.

Якщо Росія на багатьох рівнях продовжує говорити про те, що православна церква є чужою для європейського континенту, то мусимо чітко розуміти, що це спекуляція.  Не існує православної цивілізації, є лише сукупність православних традицій. Одні з них зорієнтовані на Європу, як Грецька чи Румунська церква, до прикладу, а інші бачать своїм духовним  культурним центром саме Росію.

– Чи можливо уникнути конфлікту Європи з ісламом?

– Конфлікт буде.  Європа хотіла б асимілювати мусульман, і зняти таким чином майбутній конфлікт. Частина мусульман із цим згодна, але тих, хто не згоден з числа мусульман, значно більше, ніж тих, хто ментально б сприйняв асиміляцію.

Сьогодні через присутність великої кількості мусульман Європа навіть частково змінюється зовнішньо. Адже кількість діючих християнських спільнот і громад постійно зменшується, церковні споруди стають не більше, ніж  пам’ятками культури. А  водночас у старій Європі з’являється десятки мечетей, і

їх присутність міняє навіть краєвид.

Навіть голландці, які толерують практично все, включаючи наркотики й евтаназію, все з більшим острахом говорять про марокканців, про темпи опанування останніми різних суспільних ніш, до того  ж не тільки в сфері економіки. І справді, працьовиті, непитущі марокканці, які встають о п’ятій ранку і, торгуючи кебабами, за відносно короткий час заробляють непогані гроші, а за деякий час викупляють  – а не завойовують – цілі квартали міста,  різко відрізняються від місцевих голландців, які  працюють лише чотири дні на тиждень, дотримуючись скороченого робочого дня. Тобто спостерігаємо  зіткнення двох культур і світобачень. І європейці все більше починають бояться наслідків чи то можливих конфліктних сценаріїв, чи навіть латентного, формально мирного протистояння різних традицій.

До речі, саме оця антиісламська течія, на думку багатьох фахівців, об’єктивно починає повертає Європу до християнського ренесансу.

“Візит патріарха  Алєксія стане деструкцією”

– Якою логікою керувався Віктор Ющенко, коли їхав до Алєксія Другого домовлятися про спільні святкування ювілею хрещення Русі? Які наслідки може мати цей візит для української церкви в майбутньому?

– Думаю, шукати логіку в цьому вчинку марно, як, зрештою, і в багатьох речах, які робить В. Ющенко. Оцінювати це як невизначено-хаотичний вчинок? Якщо це були намагання допомогти українській церкві, то спосіб, який для цього обрав гарант, не піддається нормальному аналізу. А може, в цьому проявилася найвища християнська чеснота Віктора Андрійовича – спроможність прощати?

Якщо в такий спосіб він хотів донести якусь принципову для української церкви позицію, то результат нульовий. Якщо це робилося в сенсі творення релігійного майбутнього, то маємо більше запитань, аніж відповідей. Ющенко домовляється про святкування ювілею, який очолить московський Патріарх – і це нівелює всю логіку попередніх досягнень, зроблених для УПЦ КП і УГКЦ, бо Алєксій Другий ніколи не братиме участі у спільних святкуваннях з іншими українськими церквами. Таким вчинком Президент просто маргіналізує УПЦ КП.

Проте, на мій погляд, найбільша помилка Ющенка в тому, що він уважає, ніби українське питання можна розв’язати ззовні. Той час, коли нам могли допомогти ззовні, вже минув, і зараз проблема лише в пошуку внутрішнього консенсусу.

Однак можемо говорити про національну єдність на основі більшості. Якщо цього поєднання не буде до приїзду патріарха Алєксія, то його візит стане деструкцією.

Розмовляла Світлана Одинець,

«Львівська газета»