«Яка вона – українська ікона – сьогодні?» – на це питання спробували дати відповідь п’ять молодих українських митців, представивши 10 червня 2008 р. свої роботи на виставці сакрального малярства «Той, що є». Експозиції виставлені в Культурно-мистецькому центрі Національного університету «Києво-Могилянська академія».
У проекті «Той, що є» взяли участь ікономалярі майстерні «Зографос» – Дмитро Гордіца (Київ), Мар’яна Фляк, Уляна Томкевич, Данило Мовчан (Львів), Ганна Бойко (Ужгород). Молоді художники неодноразово презентували роботи на виставках як в Україні (в Києві, Львові, Тернополі, Чернівцях), так і за її межами (у Кельці, Ґданську – Польща; Мюнхені – Німеччина). У своїй творчості вони зуміли поєднати новаторство із традиціями українського ікономалярства.
«Всі автори експозиції абсолютно адекватні у своїй творчості тому часу, в якому ми зараз перебуваємо. Принаймні вони чесні, бо зобразили так, як відчувають», – сказав під час відкриття заходу ігумен о. Богдан (Пєтухов), настоятель церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці при КМА. Але, на думку священика, у цих роботах немає «божественності» Бога, і о. Богдан не сприймає такого лику Творця.
Серед глядачів постало питання стосовно канонічності і неканонічності виставлених робіт. Дмитро Гордіца прокоментував: «Ми пройшли канонічну школу. Копіювали ікони. І, наприклад, серед представлених робіт дуже мало неканонічних. А ті, що неканонічні, відносяться до філософії мистецтва. І ми не видаємо це, як ікону. Але тут не вказано, де ікона, а де ні. Бо ми хотіли покликати на допомогу глядача і знайти ту межу, де богослів’я ікони зустрічається з творами мистецтва».
«Насамперед, хочу відзначити те, що є мистецтво, але не вистачає хреста. Хреста смирення. Смирення не просто як чесноти, а от саме смирення мистецького льоту фантазії. Це є найбільше вміння — вміти смирити себе перед Божим обличчям» – сказав єпископ Васильківський Євстратій, голова Інформаційно-видавничого управління Київської Патріархії.
Владика каже, що існує серйозна спокуса, що тортурувала не одне покоління до нас, коли люди сприймали себе за вінець історії. «Це спокуса — думати про себе, що ми є на вершині, що те, що ми відчуваємо, бачимо, робимо, є тією вершиною. І це випробування складно перенести будь-кому: чи то митцю, чи то політику, чи то громадському діячеві», — говорить єпископ Євстратій і наголошує: «Перед цією небезпекою стоїть особливо іконограф. Є спокусою думати: я можу і маю право зображати Бога так, як я хочу і так, як я відчуваю. Картину можна зображати так, як бачиш, скульптуру — як відчуваєш. Але зобразити Бога поза самим Богом неможливо. Тому покоління іконописців перед нами недаремно виробили іконографічний канон. І це не є бажання, як колись радянської цензури, обмежити творчість людини. А це є лише спрямування, дороговкази вірних шляхів. Тому іконографічний канон не повинен бути для митця предметом поборювання і предметом бажання показати, що «ось я такий сміливий, модерновий і винятковий, що я можу протистати канонові». Канону протистояти не треба, бо він не є обмеженням, а помічником. І тому митець, який хоче бути іконографом, має це відчути і зрозуміти. Бо ми молимося до ікони, на якій відображений Бог, а не до картини, на якій відображена людина».
Проте, владика виявився чутливим глядачем, бо помітив ту двоплановість, яку представили художники: «В цій виставці, яку сьогодні оглядав, я якраз побачив ці два напрямки: з одного боку напрямок іконографії — бажання показати Бога, а з іншого боку — напрямок філософської чи релігійної картини — бажання через релігійні образи показати себе».
Очевидно, зробити спробу окреслити межу між цими двома напрямками можна буде під час круглого столу «Українська іконописна традиція», який митці проведуть 17 червня (у день закриття виставки), в Галереї мистецтв Олени Замостян (м. Київ).
РІСУ :: Прес-центр Київської Патріархії
