Певні кола в Російській Церкві натякають митрополиту Володимиру (Сабодану) на долю митрополита Філарета (Денисенка)

Незважаючи на пережиту автокатастрофу та поламану руку широковідомий у вузьких колах Кіріл Фролов вирішив розпочати критику митрополита Володимира (Сабодана). На своїй сторінці у LiveJournal він розмістив допис якогось «Петра Воскресенського, священика Російської Православної Церкви», який, у свою чергу, критикує окремі положення з виступу митрополита Володимира на церемонії вручення йому диплома почесного доктора у Варшаві.

Ось як мотивує свій вчинок К. Фролов: «Я все ж наважився опублікувати текст о. Петра Воскресенського з критикою висловлювань Блаженнійшого митрополита Володимира з кількох причин. По-перше, у нас немає догмату про непогрішність ієрархів і критикувати їхні статті можна. По-друге, важливо зрозуміти, що всі останні заяви митрополита Володимира доводять один факт: те, що існує неофіційна «помаранчева» цензура. Мало того, диктат ідей і думок. Читаючи останні заяви Блаженнійшого про те, що Президент України не чинить тиску на Церкву, згадуються заяви наших ієрархів епохи більшовицького диктату про те, що «в СРСР гонінь на Церкву немає». Тоді ті, хто мав можливість говорити правду про релігію в більшовицькій Росії, говорили. Ієрархів ніхто не засуджував, але всі розуміли і говорили про те, що вони сковані.

Тому ми маємо повне право стверджувати, що Українська Церква Московського Патріархату скована, бо «помаранчевий» режим все більш прагне до тоталітаризму. І ми, як православні журналісти, що знаходяться на волі, зобов’язані говорити правду. Ми живемо в Росії, де дійсно існує собода (саме так в оригіналі – авт.) слова і свобода церковної дискусії. Ця дискусія заохочується. Митрополит Кирило закликав нещодавно православну молодь думати про майбутнє Росії. На Україні ж по суті вводиться «табу» на дискусію про цивілізаційний вибір. «Тільки в НАТО і крапка», – такий імператив «помаранчевої» влади і пропаганди. Найважливішим завданням цієї пропаганди є заткнути рот тим, хто виступає за історичний східнохристиянський цивілізаційний вибір Київської Русі».

Ми ж, зі свого боку, наважимося покритикувати самого Кіріла Фролова – адже, якщо у нас немає догмату про непомильність ієрархів, то тим більше не можуть бути непомильними прес-секретарі різноманітних православних союзів.

Для не обізнаних читачів спершу треба пояснити, хто ж такий цей пан Фролов і чому його публікаціям варто приділяти увагу. З одного боку він – прес-секретар «Союзу православних граждан», голова відділення цієї організації у Москві, з іншого – співпрацівник очолюваної депутатом Держдуми РФ Костянтином Затуліним організації під назвою «Інститут країн СНД». Здавалося б – особа досить маргінальна і за посадами (склад московського відділення СПГ відомий хіба-що самому Фролову, а в інституті не набереться навіть десятка працівників), і за стилем своїх письмових та усних виступів. Можна було б не зважати на його істеричні камлання, якби не одне але...

Це «але» є занадто важливим в контексті нинішніх взаємовідносин між Україною і Росією, між Православними Церквами в обох країнах. Бо насправді «маргінал» Фролов виконує роль п’яниці з відомої приказки. Перифразуючи її можна сказати: «Що в ОВЦС на умі, те у Фролова на язиці». ОВЦС (ВЗЦЗ) – це російська абревіатура Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату, очолюваного митрополитом Смоленським і Калінінградським Кирилом (Гундяєвим). Сам митрополит, безперечно, не опускається до того, щоб вникати у подробиці коментарів та висловлювань свого тезки, а ось його підлеглі не гребують такою роботою.

Активно використовує таланти К. Фролова заступник митрополита Кирила протоієрей Всеволод Чаплін. Співпрацює з ним і протоієрей Миколай Балашов – секретар ВЗЦЗ з міжправославних зв’язків. Завдяки цьому пан Фролов їздив від імені Церкви на міжнародну конференцію з питань прав людини. Завдяки цьому він викладає історію України для молодих російських дипломатів у відповідній академії. Завдяки цьому опуси Фролова публікують навіть у газеті, засновницею якої є Адміністрація Президента Росії.

Обидва озвучують через Фролова все те, що за посадою або саном вони не можуть заявити самі. Особливо, коли йдеться про Україну. А тим більше – коли мішенню для коментарів є митрополит Володимир. Тут вся дружна компанія стає надзвичайно обережною. Зразок такої обережності і являє нам допис пана Фролова у його «LJ».

Спробуємо відтворити схему, наслідком якої стала ця публікація. Готуючись до прибуття митрополита Володимира в Москву на святкування іменин Патріарха Алексія (25 лютого), хтось голосом, дуже схожим на голос керівника ВЗЦЗ, поставив завдання комусь, схожому на свого заступника, дати зрозуміти Предстоятелю УПЦ (МП), як в Москві не задоволені останніми діями митрополита. Отримавши таке завдання, цей пан звертається до добре знайомого йому союзного прес-секретаря із завданням – озвучити незадоволення. Але ж всі троє не дурні, а тому усвідомлюють, що митрополит Володимир зможе прослідкувати витоки такої публікації. Так ось, щоб дати йому зрозуміти, що незадоволення є, але воно ще не перейшло певної межі, пан Фролов публікує не свої власні міркування, а міркування якогось священика П. Воскресенського. Можливо такий священик і є, а можливо він такий самий реальний, як і Петро Сергєєв, іменем якого часто підписує свої публікації пан Фролов – суті це не змінює.

А суть полягає в тому, що певна особа з числа провідних керівників Московської Патріархії шляхом нехитрих маніпуляцій через священика П. Воскресенського дає зрозуміти Предстоятелю УПЦ (МП), що дії і заяви останнього йдуть у розріз із лінією Патріархії. Все інше – «правдолюбство» Фролова, який чужими руками критикує високого ієрарха, камлання про сободу (яка чудова описка! – авт.) слова і НАТО – не більше, ніж декоративна мішура.

Все це до болю нагадує часи нещодавнього минулого. У Радянському Союзі теж критикували, в тому числі й найвищих партійних керівників. Але ця критика завжди санкціонувалася згори і була результатом не прояву «демократії», а зовсім навпаки.

Не менш відомий, ніж Фролов, сектознавець Дворкін в одній зі своїх праць вивів кілька ознак тоталітарної секти. Серед них – відсутність самокритики. Все, що стосується власної організації, описується тільки у блискучому світлі й рожевих тонах. Критика – тільки для зовнішніх, а не для своїх. Так ось, ця ознака дуже характерна для пана Фролова – все, що стосується Московської Патріархії, у нього описується тільки у вихвальному тоні. А вороги (які, як завжди, «навколо») – тавруються найвишуканішими прокльонами. Мабуть і покритикувати своє непряме начальство Фролов може тільки за те, що «багато працюють, зовсім не відпочивають, не бережуть себе».

На жаль нинішня Московська Патріархія, яка не гребує послугами фролових, не здатна не тільки на самокритику, але бодай на тверезе критичне мислення. Вона плутає благо Православної Церкви з інтересами російських політиків, не бачить різниці між єдністю Святої Соборної і Апостольської Церкви, яка непорушна, і єдністю своєї влади на пострадянському просторі, якою, зрештою, доведеться поступитися. Ці діячі отруюють уми віруючих пропагандою, в яку самі починають вірити.

Впевнений, що не тільки пан Фролов, але і його високі покровителі щиро вірять, що Президент України справді чинить тиск на УПЦ (МП). Вони просто не здатні розуміти, як можуть ієрархи, священики та вірні цієї Церкви без тиску ззовні справді бажати автокефалії.

Вони самі вірять, що причиною «автокефалізації» митрополита Філарета був тиск Кравчука, а Київський Патріархат існує тільки завдяки підтримці політиків. Вони, як Михайло Горбачов у грудні 1992 р., продовжують вірити, що «справжнє бажання українців – бути з Росією», а не бути незалежними. І якщо на референдумі понад 90% висловилися за незалежність – це результат політичних маніпуляцій, а не волевиявлення людей. Вони вірять, що «помаранчева революція» - це американська політ-технологія, а не результат глибинних процесів у самому суспільстві. Вони вірять, що достатньо прибрати з керівництва УПЦ «автокефалістів» - і все буде по старому. І не можуть пояснити інакше, як тиском влади те, що вчорашні віддані друзі раптом стають «самостійниками».

Найбільш трагікомічним у цій ситуації є те, що інформаційна кампанія, яку розгортає Фролов із покровителями та підлеглими, навіть у деталях нагадує все, що писали і заявляли у 1991-92 роках про митрополита Філарета. І в ролі головного борця з автокефалією виступає той самий митрополит Агафангел. Знову лунають заяви про «тиск націоналістів», знову звучать обвинувачення у «деспотичному управлінні», внаслідок якого майже всі архієреї та священики «залякані». Знову Патріарх Алексій та його оточення запевняють про необхідність «всіма силами укріплювати єдність Церкви» і що Москва «не залишить напризволяще» тих, хто залишається їй вірним.

Мабуть правий той, хто сказав, що історія повторюється, але те, що було трагедією, повторюється, як фарс. У цьому контексті варто пригадати, що митрополит Філарет спочатку теж прагнув «канонічної автокефалії» і не мав на думці об’єднуватися з УАПЦ. І саме травля щодо нього з боку керівників Московської Патріархії привела до повного розриву з РПЦ і об’єднання з тими, кого донедавна називали «розкольниками». Може не варто панам з ВЗЦЗ вдруге наступати на ті самі граблі?

... Мало хто знає, що в Москві є площа з назвою «Площадь Свободной России». Розташована вона перед Білим домом – будівлею федерального Уряду, в якій до 1993 р. знаходився парламент. На цій площі немає жодного будинку – навіть урядова будівля зареєстрована на Краснопресненській набережній. З усіх боків площа Вільної Росії оточена двометровими чавунним парканом, а на кожному в’їзді стоїть шлагбаум і міліцейська охорона. Ця площа є справжнім символом нинішньої «Свободной» Росії. Але ті, хто працюють за цим парканом, і ті, хто їм прислуговують, навряд чи зрозуміють, що таке справжня свобода. Тому вони не розуміють українців. Вони не розуміють, яким чином вчорашні вірні слуги стають поборниками незалежності. Бо самі слова «незалежність» і «самостійність» звучать для них, як лайка.

Анекдот в тему:

Під час зустрічі в Кремлі Путін і Ющенко засперечалися, чия країна більш демократична.

- У нас така демократія, Володимир Володимирович, – каже Ющенко – що кожен може вийти на Майдан Незалежності, кричати «геть президента Ющенка!» – і йому за це нічого не буде!

- А у нас так само, Віктор Андрійович, кожен може вийти на Красну площу, кричати «Геть президента Ющенка!» - і йому за це теж нічого не буде! – заперечив Путін.

Мефодій НЕФРОЛОВ -

для «Українського Православ’я»