13 січня – день мого першого причастя. Число 13-ть вважають нещасливим, «чортовою дюжиною». Та, якщо вдуматися у святе писання, то число 13 – це Ісус Христос з дванадцятьма своїми апостолами. Тому то цього числа багато хто неправедний й цурається.

В канун Старого нового року мені страшенно закортіло піти в церкву. В православних храмах якраз тривала вечірня служба. Але щось і хтось (і я здогадуюсь, хто) дуже кликали мене до храму. Я мусив нарешті сповідатися.

Так я опинився в новому Кафедральному православному соборі в Кривому Розі. Бабця, яка продає там свічки, ікони, хрестики, релігійну літературу та ужиткові речі, повідомила, що сповідатися можна наступного дня вранці з 6-ї години або з 9-ї години.

Дуже рано? Але, як кажуть, хто рано встає, тому Бог дає! Дав Він і мені мужність напередодні пригадати, проаналізувати і ретельно задокументувати всі гріхи свого 35-річного життя на Землі та, як належить, підготуватися до сповіді. (Власне поступово готувався я до цього відповідального кроку останні 3 місяці). Дав мені Бог також і сили прокинутися 13 січня рано-вранці й вже о 6-годині бути в храмі.

Оскільки собор є центральним, то і прихожан на ранній службі – немало. Правили двоє священнослужителів: отець літнього віку та отець майже мого віку. Прислужував їм хлопець років 25-ти. (Ну і набігався ж він тієї служби: і кадило розпалював, і свічки носив, і хліб нарізав, і воду грів, і руки священнослужителям омивав і так далі!)

Служба триває, хор церковний виспівує, ніхто в храмі не шумить, атмосфера для молитви й сповіді цілком гідна.

Каяття за гріхи приймав той отець, котрий молодий. Охочих разом зі мною було з десяток. Священнослужитель у боковому приміщенні церкви поруч із кафедрою, на якій лежить хрест. Цілуєш хрест, схиляєш голову перед кафедрою, її накривають ризами і... серце та розум твої мусять не затаїти жодного гріха.

Хлопець років десяти оповідає про свої гріховні діяння хвилини дві, й радісний вертається на залу.

Жінка років 40-ка пропускає юну доньку вперед і хвилин за 5-6 вони обидві теж завершують обряд каяття.

Чоловік, на вигляд робітник, вдягнений у камуфляжні штани та куртку, сповідався найдовше. Але – найщиріше, бо по завершенні не міг приховати сліз. Лице ж священика виглядало скам'янілим. Тільки за виразом його обличчя можна було збагнути величину гріха цієї людини в камуфляжі. Невже це було каяття за вбивства? Й від такого припущення стало не по собі.

Важка, певно, доля священика – дізнаватися про гріхи людські, про весь їхній жах й носити це у собі, тільки у власній пам'яті, оберігаючи святу тайну сповіді.

Так само мої гріхи тепер у пам'яті того молодого священика з Кривого Рогу. Я зачитував їх йому із записника, намагаючись не оминути жодної суттєвої деталі. Я хвилювався, тому користувався записами. Я переживав, тому раз-по-раз спотикався й обмовлявся. Але каявся. Як належить.

- Слава Ісусу Христу! – сказав я наостанок українською мовою, якою і сповідався.

- Навіки слава! – відповів він мені теж українською й щиро глянув в очі.

В Кривому Розі, де говорять переважно по-російськи, давно вже нікого не здивувати тим, що найщиріші слова вимовляють тією мовою, яка є рідна.

- Схрестіть перед собою долоні так, щоб права була поверх лівої, й притуліть до грудей!

Це священик каже мені, коли я через півгодини стою перед ним, очікуючи обряду причастя.

- Причащається раб Божий...

Пауза.

- Віктор, – кажу я знову йому своє ім'я.

- Причащається раб Божий Віктор во ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь, – виспівує священик.

Краплина вина і шматочок пісної проскурки. Я чистий.

Віктор Коваленко,

тележурналіст