Слово Святійшого Патріарха Філарета на урочистому акті

з нагоди ювілею його 80-ліття в Національній опері України

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу, Президенте України,

Ваше Блаженство, Ваші Високопреосвященства і Преосвященства,

всечесні отці, дорогі браття і сестри!

Я дуже зворушений сьогоднішнім днем. Не тільки тому, що Президент України вручив мені орден Свободи, не тільки тому, що Він привітав мене з 80-літтям і сказав чудові слова. Мене надихають слова Президента про те, що ми разом – держава і Церква – повинні будувати міцну Українську державу.

Українська держава є, але вона переносить випробування на міцність. І те, що ми пережили за останній місяць, свідчить про те, що Україна витримала випробування і ніякі ворожі сили її не подолають. Не подолають тому, що наша Церква й інші християнські Церкви України єдині у своїй патріотичній позиції.

Українській державі є на кого сьогодні опертися, у неї є духовний фундамент. Основи духовності уже створені, але нам треба їх укріпити за рахунок об’єднання всього українського православ’я. Ми досягнемо цього! Досягнемо не тому, що ми такі мудрі, такі добрі, такі сильні, а тому, що цього хоче Бог, така Його воля.

І я, аналізуючи своє життя за 80 років, бачу, що Бог керує кожною людиною і всіма народами. Українську державу ми отримали не за рахунок революції, зброї, а отримали як дар з неба. Наше завдання: цей дар зберегти.

Я хотів би на своєму власному житті показати вам, як керує Бог людиною, бо я не сам йду по цій дорозі, а бачу тут руку Божу.

Я народився хоч і в релігійній сім’ї, але навчали мене атеїзму. Підлітком я був далекий від Церкви. Але, як я бачу, цього хлопчика з далекого донецького села Благодатного, Бог обрав, щоб він був знаряддям Його волі.

Як це зробив Бог? Неймовірно. Через смерть. Через смерть мого батька, який загинув на фронті. І тоді переді мною стало питання: чи існує мій батько, якого я люблю, чи його нема? Якщо його нема, як мене вчили в школі, то кого я люблю – пусте місце? Не може бути цього, батько повинен існувати! А якщо він існує, то повинно бути вічне життя. А якщо вічне життя є, то і Бог є. І так Бог привів мене до Його визнання, до навернення до Нього.

Коли Він навернув мене до Себе, то творилось зі мною неймовірне. Я носив вериги, ланцюги, на своєму тілі. Чому? Прочитав житіє преподобного Феодосія, який носив такі вериги. Я не пропускав жодного богослужіння, я читав, молився, читав акафіст Страстям Христовим, читав Євангеліє і плакав над стражданнями Господа нашого Ісуса Христа. Це не я, це благодать Божа діяла. Я кожну ніч клав по 500 поклонів, не зважаючи на те, що доводилося працювати і в колгоспі, і в своєму господарстві.

Ця Божественна благодать повела мене на Савур-могилу, щоб там молитися над могилкою кожного воїна, що захищав Донбас. Я, коли молився, бачив перед собою батька свого, бачив тих воїнів, офіцерів, які лежать в цій донецькій землі.

Коли я закінчив школу, то переді мною навіть не стояло питання «Куди мені йти?», – я сам знав, кому тепер служити. Хіба я міг після всього цього служити земним інтересам, коли я пізнав, що є Бог, Який привів мене до зовсім іншого життя? Я відчував у душі таку радість, таку впевненість, таку силу, яку не могла здолати ніяка супротивна сила! І коли я ходив до храму і почав вчити дітей закону Божого, тому що хотів, щоб і діти стали на дорогу служіння Богові, мене виключили зі школи. Потім мене хотіли судити, але я – син загиблого на фронті, тому зі мною нічого не могли зробити.

Потім я поступив до Семінарії, Академії, старанно вчився. Закінчив Одеську Духовну Семінарію, Московську Духовну Академію, став кандидатом богослів’я. Але переді мною стало питання: якою дорогою я повинен іти – бути сімейним священиком, чи бути ченцем? І ось, наприкінці першого курсу, я стояв біля свого вікна в аудиторії і роздумував, якою дорогою мені йти. Внутрішнє почуття говорило мені: йди в монастир, залишайся на канікули в монастирі. І тільки я подумав про це – приходить до мене посланець від намісника Лаври і пропонує мені піти в монастир. І я в цьому побачив руку Божу, бо несподівано я подумав, а Бог відповів і прислав запрошення йти в монастир. Після цього в мене ніколи не виникало питання: чи тією дорогою я пішов? Такого питання не виникало за всі мої 59 років чернецтва.

Коли я згаду чернече життя, то повинен сказати, ще це був найрадісніший період мого життя. Коли я був послушником, монахом, ієродияконом, ієромонахом я виконував послух так, ніби від Бога. Я ніколи не суперечив тим, хто давав мені послух, робив усе, на всі богослужіння приходив і вчився в Академії.

Але був один момент в моєму житті, в якому я розкаююсь сьогодні. Коли я прийняв чернецтво, намісник мені сказав: за стіни монастиря не виходити, нікому листів не писати, зі світом не спілкуватися і можна писати матері два листи на рік. Я це виконував. Кожної п’ятниці я повинен був приходити до свого старця і відкривати всі свої помисли, які в мене виникали протягом тижня.

Але одного разу намісник Лаври звинуватив мене в тому, що я пішов у місто. Це був день Жовтневої революції. А я знаю, що не ходив до міста. В цей час я був у Академії і готувався до уроків. І от коли намісник сказав мені, що ти ходив, ти порушив послух накладений на тебе, я протестував. Так от через те, що я протестував, захищаючи правду, сьогодні я розкаююся. Господь хотів випробувати моє смирення, але я не був смиренний. Цей факт, нібито дрібний, свідчить про те, що в мені смирення не було. І потім пізніше Бог мене смирить. Але це життя в монастирі заклало міцні духовні основи.

Вийшовши з монастиря і пішовши по дорозі викладацькій в Академії та Семінарії, я завжди виконував те, що мені наказували. Я ніколи нічого не просив, але якщо мені щось доручали, то я ніколи не відмовлявся.  Одного разу, коли я вже був архімандритом, послали мне в Африку, в 12 країн без віз з одним супроводжуючим запрошувати делегатів на Християнським мирний конгрес. Я тремтів – як я поїду в таку далеку Африку, не знаючи нічого? Але через те, що мені наказали їхати, я не відмовився. А далі я більше ста країн відвідав з різними місіями і все це виконував заради послуху.

Я нічого не просив. Не просив призначати мене Екзархом України – мене призначили інші. А вже коли призначили, то я повинен був виконувати це як послух, як послушник монастиря – не зважаючи на те, що я був архієпископом, екзархом. Перед Богом я послушник. Я повинен виконувати ту Його волю, яку Він дав через церковне Священноначаліє. І через те, що я так виконував послух, Господь мені допомагав. Я й сам не розумів, яким чином молодий екзарх – мені ж було 37 років, – міг зупинити закриття храмів по Україні, відновити єпископат, відкрити паралельні класи в Одеській Семінарії. Як це могло статися? Без допомоги Божої цього б не сталося! А Бог допомагав мені, я відчував це.

Він допомагав мені, коли я їздив за дорученням церковного керівництва і по питаннях миротворчого служіння, і екуменізму, і контактів з різними Православними Церквами, відвідував Ватикан, Кентерберійського архієпископа, президентів, і під час цих контактів ніколи, з Божої допомоги, я не зробив помилки. Бо якби це сталося, то за кордон я би більше не поїхав.

Але я пам’ятав, що я єпископ, що ця миротворча справа хоч і важлива, але не моя. Моє покликання – служити Церкві, служити народу, проповідувати слово Боже. А мене відволікали постійно на інше служіння. Тому я відчував, що не виконую своїх архіпастирських обов’язків. Тому, повертаючись із закордонних поїздок, я завжди служив, завжди проповідував.

Одного разу мої проповіді стали причиною того, що мене хотіли перевести з Києва на іншу кафедру. Бо я проповідував те, що не подобалося, але не своїми словами, а словами апостола Павла. Я говорив: «Нас гонять, а ми є, нас убивають, а ми живі, у нас все віднімають, а ми всіх збагачуємо». І за ці слова мене хотіли відправити в Мінськ, щоб я не був Київським митрополитом.

І ще хочу згадати один цікавий момент з мого служіння в цей період. Це було невдовзі після мого призначення Екзархом України. Закликав мене уповноважений по Києву і Київській області – був такий Віктор Павлович Сухонін. Це чекіст старий, 30-х років, дуже крутого характеру. Він мені сказав:

– Ви познайомились зі своїм духовенством?

Я кажу:

– Познайомився.

– Ви бачите, що всі вони старі. Релігія відмирає. І взагалі вам приходить кінець, бо у 80-му році ми вступаємо в комунізм.

Я йому на це сказав:

– Ми в соціалізмі живемо, будемо і в комунізмі жити.

А він мені на це відповідає:

– Ми вас терпимо в соціалізмі, а в комунізмі терпіти не будемо, бо вам там місця нема.

Я йому на це сказав:

– Якщо комунізм не може нас терпіти, то ми будемо, а комунізму не буде. Будемо тому, що Господь сказав: «Збудую Церкву Мою і ворота пекельні не подолають її».

І ви всі свідки, що всі безбожники загинули, а Церква існує. Храми зруйнували, а вони всі воскресли: і Михайлівський Золотоверхий монастир, і Успенський собор Києво-Печерської Лаври, і Пирогоща й інші храми, які сьогодні воскресають на нашій українській землі. І це сила Божа, яка випробувала нас у стражданнях, у безбожжі, а тепер ми, вистраждавшись духовно в тих страшних умовах, користуємося свободою, демократією, будуємо храми, відроджуємо духовність.

Тепер я хочу зупинитися на останньому періоді історії України, мого життя і моєї діяльності. Це утворення Помісної Української Церкви. Як я прийшов до того, що в Україні треба створювати Помісну Церкву? Прийшов я до цього просто. В 1991 році Україна оголосила незалежність, народ підтримав, пройшов референдум, 92% населення України проголосувало за незалежну державу. І переді мною постало питання: держава незалежна, а Церква залежна. Чи повинна Церква бути залежною від сусідньої держави? Історія свідчить, що жодна держава не розбудовувалася без участі Церкви, при чому Церкви незалежної. Церква разом зі своїми народами відстоювала свою незалежність, виборювала, її архієреїв позбавляли сану, піддавали анафемі, але всі Церкви йшли цією дорогою – дорогою незалежності. І тепер перед нами стоїть питання: а Україна, яка стала незалежною державою, повинна мати залежну Церкву? Ні! Вона повинна мати незалежну церкву.

В 1991 році 1-3 листопада ми скликали Собор, на якому була вся повнота Української Церкви, тоді єдиної. Там були всі єпископи, і духовенство, і миряни, і монахи, і викладачі духовних семінарій. І ми вирішили, що Українська Церква має бути автокефальною. Прийняли рішення одностайно не тільки підняттям рук, а кожен делегат підписався під цією постановою. З цією постановою ми поїхали в Москву, вимагаючи від Московського Патріарха і Священного Синоду та єпископату Російської Церкви розглянути наше рішення про повну незалежність від Московського Патріархату. А замість того, щоб розглядати наше питання про автокефалію, почали мене умовляти, тиснути, шантажувати, щоб я відмовився від посади Київського Митрополита та Предстоятеля Української Православної Церкви.

На Архієрейському соборі в Москві мені говорили: «Будьте пророком Іоною». Бо коли корабель, на якому плив пророк Іона, попав у бурю, то пророк сказав: «Киньте мене в море, бо я є причиною цієї бурі, тому що не послухав Бога і втік замість проповіді в Ніневії». От мені й кажуть: «Так і ви будьте таким пророком Іоною, покиньте Київську кафедру». І тиск був жахливий. Майже весь єпископат виступив за те, щоб я, всупереч церковним канонам, відмовився від кафедри. Бо канони не дозволяють обраному єпископу відмовлятися від своєї кафедри. А мене примушували відмовитися, при чому так примушували, що виходу іншого не було. Мені сказали: або ви відмовляєтесь, або ми скасуємо самостійність і незалежність в управлінні Української Православної Церкви.

Як я повинен був вчинити в цих умовах? Відмовлятись не хотілося, а погроза сильна. І мене не хотіли випустити з Москви, якщо я не погоджусь. Хотіли скликати там же Собор українських єпископів і звільнити мене з посади Предстоятеля Української Церкви. В цих умовах Господь підказав мені: погоджуйся, але пошлись на Собор українських єпископів в Києві. Я так і зробив. Але коли я приїхав у Київ, то віруючі Володимирського собору запротестували. Переді мною виникло питання: відходити чи ні? Народ не хоче, щоб я залишив Київську кафедру. Тоді я звернувся до Президента Леоніда Макаровича Кравчука. Він сказав: я раджу вам не відмовлятися. І хоч це не був тиск, а порада, але я прислухався до неї.

Крім цього одного разу мені приснився віщий сон, бо бувають сни віщі. Я бачу бурхливе море, чорні хмари над морем, я стою один на скелі серед цього бурхливого моря. Хвилі нещадно б’ють об цю скелю. Коли я прокинувся, то зрозумів, що я стою на скелі, яку ніякі хвилі подолати не можуть. Далі було ще більш конкретне знамення від Бога, що я повинен робити – повинен об’єднуватися з тодішньою Українською Автокефальною Церквою. І я пішов на це об’єднання. Ми об’єднались і створили Київський Патріархат. З того часу, коли я бачив цей сон і друге знамення Боже, я був стопроцентно впевнений, що я йду тією дорогою, якою повинна йти Українська Церква і я разом з нею.

Коли я дивлюся на страждання, які мені довелося перетерпіти, вже з позиції 80-ти років, я бачу, що повинен радіти за такі послані від Бога страждання. Послані за що? А за те, що коли ти був ченцем, то хотів показати свою правду, не смирив себе. Так ось тепер смирись перед цими болями. І не вважай себе кимось, бо ти є ніщо. Якщо ти щось зробив, то зробив тільки тому, що Я допоміг. А якби Я тобі не допомагав, то ти б нічого не зробив. Тому будь смиренним, а не гордим. Бо Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать.

Мені часто ставлять питання: звідки ви берете силу, щоб боротися? Я відповідаю: беру силу від Бога, Який дає мені її. І я впевнений, що ми йдемо прямою дорогою, не кривою, як дехто з тих, хто ходить кривою дорогою.

Ось ви подумайте – як я міг інакше вчинити? Бачачи руку Божу виконувати Його волю, створювати Помісну Українську Церкву, – чи захищати свої інтереси, свій добробут, свою славу, свою честь? Я все відкинув заради того, щоб виконувати цю волю. І тоді, як ви знаєте, на мене піднялися всі сили пекла. Спочатку мене позбавили єпископства. Потім побачили, що це не допомагає, – наклали анафему. Але, як сказав потім один з високих ієрархів Російської Церкви, – анафема не спрацювала. Тому на цю анафему я дивлюся, як на небуття, пустоту. Що вона є, що її нема – всеодно.

Підтвердженням цього є ви. Бо якби ви її визнавали – ви б не були зі мною. А якщо ви зі мною, то і ви цю анафему не визнаєте. Бо і Господь цю анафему не визнає. І внаслідок цього ми створили з маленької Церкви Київського Патріархату сьогодні вже могутню Церкву, яка має більше 14 мільйонів православних віруючих. Для порівняння – Московський Патріархат в Україні має 9,5 мільйонів.

Бачите, коли Бог допомагає, то ми можемо подплати всі перешкоди. І сьогодні перед нами повстає завдання: створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Помісна Православна Церква в Україні є, але немає єдиної. І ми дуже вдячні, що Господь послав нам такого Президента. Тому що Віктор Андрійович став президентом з волі Божої. Його хотіли знищити, а Господь дарував йому життя. І коли йшла боротьба, хто стане президентом після Л. Д. Кучми, знамення було від Бога в Михайлівському монастирі. Віктор Андрійович пам’ятає той промінь, який впав на нього під час хресного ходу. Такі вказівки, такі знамення Божі не треба ігнорувати. Їх треба бачити духовними очима, як виявлення волі Божої. Тому ми досягнемо єдиної Помісної Православної Церкви.

Доказом цього є те, що Київський Патріархат зростає, а в Московському Патріархаті починається внутрішня боротьба між єпископами, прихильними до української національної ідеї і російськими шовіністами. І ми це побачили на останньому зібранні делегатів Помісного Собору. Там дійсно зіштовхнулися прихильники українства і російські шовіністи. Переможе українська національна ідея, бо серед того єпископату більшість прихильників цієї ідеї. Тут ми не можемо не згадати рішення цієї Церкви про Голодомор як геноцид. З цього приводу вони витримали велику критику з боку Москви, – але витримали. І це є свідченням того, що в них українська свідомість починає боротьбу.

На завершення я ще хочу сказати про сьогоднішній стан в світі і в Україні, про так звану кризу. Ми не повинні нічого боятися. На всі ці труднощі, які Господь посилає світу і Україні, ми маємо дивитися, як на гнів Божий за гріхи християн, за гріхи європейської цивілізації. В чому їх гріхи? А в тому, що вона відходить від вчення Христа. Хрещення приймають, а Богу не моляться, до храмів не ходять, храми продають. Розповсюджується гомосексуалізм, легалізують одностатеві шлюби, які підтримує не тільки держава, а й церква. Хіба це не відступленні від заповідей Божих? Хіба вони не знають Біблії, не знають, як Господь спалив Содом і Гоморру? Знають. А якщо знають, то навіщо ви, християни, приймаєте такі закони? Ось за ці та інші гріхи Господь і карає європейську цивілізацію і карає християн.

Але караючи, Він любить цей народ. Бо за цей народ Син Божий розіп’явся на хресті. І не може бути, щоб Господь забув нас. Він хоче, щоб ми звернулися до Нього, змінили свій спосіб життя, ходили дорогою правди, а не дорогою кривди, любили ближнього свого, свій народ, свою Батьківщину, як любили її герої України і віддавали за неї своє життя. Як любив Батьківщину праведний Петро Калнишевський, який 25 років просидів у ямі і не хотів звільнитися від цих кайданів, доки Україна в неволі. Такі приклади повинні нас навчити: українці, любіть Україну!

На завершення я хочу сказати, що в сьогоднішнє свято, хоча це не моє особисте свято, велика кількість, мабуть 500 делегацій, прийшли мене вітати. І я побачив, що це є та сила, на яку повинна спиратися і Церква, і держава. Ми не повинні боятися и ставити питання: «Буде Україна, чи не буде?» Буде! І така сильна, яку не переможе ніхто, навіть газова війна!

Ми не стали на коліна і не станемо. Бо ми українці і нічого не хочемо: ні чужих земель, ні чужої слави, ні чужої культури. Ми хочемо мати свою владу, свою державу, свою Церкву і свій український народ.

Слава Україні! Слава Ісусу Христу!

(Промова Патріарха багаторазово переривалася бурхливими оплесками).